Андрій Худо та Юрко Назарук розповідають про своє життя до «Фесту», як все почалось та як вони побудовали свій бізнес. Редакція Postapaper побувала на місці події та стала свідком цікавої розмови.
Зустріч була організована «Ідеєю на сніданок» в «Копальні кави». Наводимо повну версію розмови, в який приймали участь Юрко Назарук, Андрій Худо, засновники холдингу емоцій «Фест», й інші працівники компанії. Розмова почалась з привітань та виступу Жана Клода, французького шеф-кухаря, який вже чотири роки працює у холдингу.
Худо: Доброго ранку. Хотів би почати з того, що ми постійно змінюємо себе, змінюємо свою команду, змінюємо місто на краще, країну на краще. Я би хотів представити нашого старшого колегу Жан Клод, він, власне, є частиною нашої команди. Він переїхав жити з Канади до Львова. І допомагає робити місто і нас кращими. Юрко, якщо ти маєш, що сказати, то кажи.
Назарук: Доброго ранку. Я взагалі, ще не живу в такій годині, дивуюсь, що ви тут всі робите…
Жан Клод: Добрий день. Це все, що я знаю українською, тому говоритиму англійською. Вперше, я побував тут у 2003-му році. Я приїхав, як частина канадської програми підтримки Грант-готелю. І через місяць я забожився, що більше ніколи сюди не повернусь. Сервіс був жахливим, їжа — жахливою, люди — злими, і я сказав, що ніколи не приїду до України. Я б ніколи не повернувся до України. Але зараз, я тут. Я повернувся чотири роки тому і я ще досі тут. Компанія «Фест», про яку ви добре знаєте, вона мені здається, новаційною, повною енергії. Я вніс свій внесок, я привніс надію. Навзамін, я вивчив енергію, люди мені здаються готовими до змін. Львів так змінився протягом чотирьох років. Я завис тут, незнаю, добре це для мене чи погано, але я завис тут. І я радий тут бути. Прогрес тут рухається неймовірно швидко. Тепер, люди здаються мені дружніми. я говорю про готельно-ресторанний бізнес. І він мені здається, настільки відмінним від того, яким він був чотири роки. Я думаю, це не пік гостинності, Львів в цьому ростиме й ростиме. Ви на шляху до успіху, бажаю вам всього найкращого й усміхайтесь. Навіть, якщо ви щось зробите не правильно, але будете посміхатись, це забудеться. Навіть сторонні люди дивуються тому, що у Львові посміхаються.
*Жан Клод говорив англійською, його виступ наведений частково. Після свого слова, Жан Клод пішов. Слово перейшло до Юрка Назарука.
Назарук: Якщо чесно, я не бачив ні одної такої презентації, ще й зранку. Може ми якось домовимось, що ви питання будете якісь задавати, може вас щось цікавить про нас, що взагалі говорять на таких зустрічах.
Худо: Я тебе буду направляти. Розкажи як ти дійшов до такого життя, чим займався, чому відкрив ресторан, кажи давай?
Як виникла ідея
Назарук: Я вчився у Львові в університеті на доволі солідному такому факультеті — Міжнародні відносини. Напевно, через то, що в нас там навчались дуже понтові студенти я, насправді, не знав, що буду робити після того. Щоб пробитись далі з такою спеціальністю треба було їхати кудись, бо у Львові що — у Міській раді у відділі міжнародних зв'язків то вершина такої кар’єри.
Худо: Слухай, водою запий. Бо ти щось таке говориш (сміх в залі).
Назарук: Тому дуже хотілось робити щось, що було б успішно у Львові, щоб можна було працювати, заробляти гроші. В університеті я робив все, що можна було робити: всякі громадські організації, політичні рухи, ну що тільки хочеш. І мені дуже пощастило, що я потрапив в середовище Дзиги, там де Вірменська 35, в них офіс зараз десь інакше. На той час, це було у Львові дуже продуктивне, успішне середовище, яким керував Маркіян Іващишин, воно було на межі шоу-бізнесу, політики, громадської роботи, тобто робили все. Також займались медія, тоді було радіо «Ініціатива», не знаю чи ви пам’ятаєте про таке, там пробував підпрацьовувати.
І після цього з’явилась «Львівська газета». Я вже закінчив університет та пішов працювати директором у «Львівську газету», тобто ми тоді воювали з Медведчуками, то дуже продуктивне середовищем у Львові було. Потім був час Помаранчевої революції, всякі Ющенки, ота вся історія і якось ця «Львівська газета» швидко закінчилася і я собі дав слово, що ніколи не буду працювати в медіапроектах, які не будуть прибутковими. Для мене це основний принцип. Свобода слова і всього решта — якщо журналіст не має що їсти, не отримує зарплати, то який би він не був принциповий, насправді, це все дуже швидко закінчується. Що далі було?
Худо: Далі було... слово (сміх в залі).
Назарук: Для мене це був фантастичний досвід. Мені було 21 рік, в мене було в підпорядкуванні 60 людей, всі різного зросту. Це дуже складний бізнес: виробництво, газети друкували, возили, продавали. Там було стільки всяких проблем — я був в шоці, особливо з колективом. Я пройшов такий собі маленький MBA, але коли стикаєшся з реальним керівництвом, з реальними проблемами. Я досі пам’ятаю, як був в шоці, як в мене вкрали гроші з сейфу і ми виясняли приблизно пару днів. Досі пам’ятаю як я не спав, тому що як це можна звинуватити людину в тому, що він вкрав гроші, а я не впевнений в цьому. А більше ніхто не може. Це життєві проблеми, які тебе роблять сильнішим, дають досвід, який потім знадобиться. Після цього проекту я не знав, що робити далі, я носився з ідеєю відкрити якийсь ресторан. Ще в мене був один проект, який називався Культ: я придумав проект зробити ресторан з відомими львів’янами. Там, насправді, ми почали активно працювати з Антіном Бурковським, Москалем й іншими. Спробував зробити якесь партнерство, це ще одне таке маленьке MBA. Я зрозумів тоді, що основа доброї й плідної роботи є система цінностей. Тоді, коли ти знаходиш людей, які так само думають, мають приблизні естетичні смаки, можна робити якісь успішні проекти. На цьому етапі у мене зародився "Фест".
Худо: Ок, я йшов трохи по іншому до цього всього. Я ні з ким не воював... Я закінчив теж університет наш, Франка. Я — фінансист, закінчив факультет Фінанси та кредит. Потім, я пішов працювати в «Галнафтогаз» фінансовим аналітиком. Постійно працював з цифрами. Мені сподобалось залучати гроші для розвитку бізнесу і я десь в тому 10 років розвивався з нашою командою. Ми за цих 10 років залучили понад 500 млн дол. для розвитку Галнафтогазу. В 2000 році це була компанія, яка була трейдером. Поміж тим я продовжував вчитися. Пішов в Києво-Могилянську академію на Executive МВА, закінчив у 2006 році цю програму. Що мене вразило, на цій програмі був слоган — «надихати лідерів». Дуже запам’яталась поїздка в Штати, два тижні були там. Ми були в Чікаго у Western University, були на заводі Форду та Мотороли, потім переїхали в Каліфорнію та поїхали в Силіконову долину. Там, нас водили по Google, HP, Intel, й іншим. У мене закралась ідея, вірніше сказати, я подумав про те, що 20 років тому там був просто пісок, там не було нічого і через 20-30 років вони зробили світовий бізнес. Вони зробили революцію та змінили світ. Мене це дуже зачепило і, коли вже я вернувся в Україну закралася думка, що треба щось створити, створити якийсь цікавий бізнес, який для тебе би давав драйв, і ти був від того щасливий.
І десь, у 2007 році, вірніше, це була осінь 2006 року, на площі Ринок, а саме через два будинки звідси (від Копальні кави — прим. ред.) в Італійському дворику ми зустрілись. (сміх в залі). Це було не романтично, в контексті романтики, але це була бізнес-романтика. Ми сіли поговорити, а Юрко в цей час ходив та носився з ідеєю «Криївки». Ця ідея нас об’єднала, 1,5 години стартового обговорення ідеї, не було тоді звичайно ніяких цифр. Це все було на відчутті — питання віриш чи не віриш. Ми були близькі до неї по духу, і всі в неї повірили. Це дало поштовх до створення «Холдингу емоцій Фест» і цей ролик — який ми показували — це наша динаміка, як ми це робили. Викопували ми це все...Перший проект він був непростий насправді.
*На початку зустрічі був показаний невеличкий ролик, який показував хроніку розвитку компанії.
Про початок
Назарук: Я не дуже добре пам’ятаю той період, я був на якомусь роздоріжжі, я носився, кожен тиждень писав якісь бізнес-плани, треба було щось робити, десь себе так дівати. Я от дуже горів «Криївкою». У мене були бізнес-плани, історії, ми сіли поговорили і Андрій каже: «Ну добре, але давай домовляємось за 10-ть ресторанів».
Худо: 15-ть
Назарук: Та, 15-ть. З цифрами в мене не дуже добре, і для мене це було нереально, як можна було відкрити 15-ть ресторанів, як це взагалі можливо щось робити. Я кажу: «Добре, 15-ть так 15-ть». Я, насправді, більше вірив в один проект.
Худо: Та і перед тим, як ми почали викопувати «Криївку» на площі Ринок, у нас перший проект був «Діана на Ринку». В той час, якщо ви пам’ятаєте, це був 2007 рік, переважно літні майданчики — це пластикові столики, пластикові стільці, одноразовий посуд. Повний постсовок, постмодерн-совок. Ми собі поставили за ціль зробити щось інше. На той час, ми потратили понад 30 тис доларів просто в літню терасу, в літню кав’ярню. Там танцювали танго, там почали варити гарну каву, там стала атмосферна точка. Ми зробили щось нове, найкращу декорацію не можна й уявити — будинки на площі Ринок.
Назарук: Ще перед Діаною, у нас був один день спільного бізнесу. Як я зараз пам’ятаю, ми домовились про те, що ми будемо робити цей ресторан. Був день міста, а ми все ніяк не могли втриматись, коли вже почнемо щось робити. Ми щось ходимо, там пишеться якийсь бізнес-план, зі всіма домовляємось. А реально, нічого ще не робили. На День Львова ми домовились на один день. І от, ні з того ні з сього привозять купу столиків, стільці. До нас стоять черги. Виявляється, що Міська рада чи, хто там це організовував — продав всю площу Львівській пивоварні. Вона поставила столики, все привезла.
Худо: Апофігей цієї феєрії був в тому, що були столики Першої приватної броварні, все продано Львівському — а тут Перша приватна.
Назарук: Ми цілий день торгували. До вечора, був вже якийсь кіпіш: хто це, що вони там роблять. Перша приватна піднялась — що там робить Перша приватна броварня. Поки вони кіпішували, зранку вже нічного не було. Для нас це був перший досвід, цей перший день, багато людей, які нам допомагали це організовувати й досі працюють в компанії, стояли Ігор Пелих , Віка Христенко.
Про партнерство
Худо: То був цікавий час тому, що Перша приватна броварня — це теж львівський бізнес, і він почався буквально за два роки до того. Дуже важлива справа — довіра. Взагалі, це основа будь-яких відносин. Власне, Перша приватна в нас повірила. Коли ми тільки мали «Криївку», «Діану на Ринку» та доробляли «Мазох», ми з ними домовились по контракту на рік під те, що ми відкриємо ще п’ять ресторанів. І вони нам заплатили тоді дуже суттєву суму грошей, фактичну таку суму, що нам вистачало відкрити ще один заклад. В нас повірили як в партнерів. І ми, фактично, ці відносини ведемо вже 6-ть років з ними і розвиваємо. Це як приклад партнерства та довіри на старті проекту.
Іншим важливим прикладом партнерства було, звичайно, робота з банками, я все життя з ними працював. В нас повірив Банк Львів. В чому важливість цієї ситуації? Тому що, застави у нас не було, щоб взяти кредит, потрібна застава. А ми купили корпоративні права у фірми, яка має можливість робити бізнес на Ринку, 14. Не має застави, ну ми купували там вентиляційні установки, стільчики, посуд. Воно все нічого не коштує, коли ти ставиш це в ресторан, воно коштує копійки. І тоді, ми домовлялись на рівні менеджменту та власників банку «Львів», що ми хочемо робити ресторанну компанію, хочемо розвиватися і просимо відкрити кредит. «Відкрийте нам кредит! Ми заставим все, що в нас є, але відкрийте нам кредит!». Ми персонально давали наші поруки як фізичні особи. Ми поручались за компанію, яка брала кредит. Вони відкрили нам тоді лінію — 3 млн. гривень, і це для нас було критично важливо — це був доступ до грошей. Коли в тебе є доступ грошей, то можна робити наступні проекти. Ми почали активно працювати над розвитком бізнесу і зробили тоді вже «Мазох» і пішли роботи «Гасову лямпу», «Жидівську кнайпу», «Вар’яти» і «Трамвай».
Про пошук людей
Назарук: Ми тоді писали дуже веселі бізнес-плани: в нас і «Трамвай» був, відкриття по Україні купи кнайп, якісь чортові колеса, що ми тільки не хотіли робити. Зараз, на це дивимося трохи з посмішкою. Той факт, коли ми почали відкривати перший ресторан та говорили про 15-ть, я до кінця ще не усвідомлював. Ми набирали колектив, який вже мав би працювати на ці 15-ть ресторанів. Воно з першого погляду здавалось дивним: от вже є один заклад — там «Криївка», а вже якийсь офіс, бухгалтерія, там вже щось ходить, люди там постійно обговорюють щось. А насправді — працює лише один заклад. Як кажуть, для багатьох компаній, коли вони переходять бар’єр 5-10 ресторанів, у них переломний період, коли менеджмент починає не справлятись з цим об’ємом. Ми, насправді, були готовими, це пройшло якось гладко, без шалених криз.
Є в нас хрестоматійна історія, як ми в подвір’ї площі Ринок набирали людей. То Леся може розказати. Вона була одною з тих, коли ми сиділи в подвір’ї із щурами, а вони прийшла до нас працювати. Це виглядало, як ніби ми — італійська мафія: у всіх мешти напоцовані. В мене нє, але у Андрія точно (сміх). І все навколо — захаращене, кругом бігають щури, сміття, ми ще нічого не мали. Так от, три тіпа сидять, приходить людина на співбесіду, а ми їм: «Добрий день. Ми тут компанія, яка збирається відкривати 10-ть ресторанів» (сміх).
Худо: Там ще натрапляли на таке, що з Галицьбкого базару з сумками ідуть..
Назарук: Та, там жвавий будинок. Діти бігають, а ми тут співбесіду проводим. Леся тоді працювала менеджером, а ми були хедхантири, хотіли переманити її з галімого «Макдональдса» в успішну компанію, яка має 10-ть ресторанів (сміх). Це другий момент, як Андрій розказував про людей, які в нас повірили, так це те саме — ці люди в нас теж повірили. Люди мали нормальні роботи, їм платили гроші, вони бачили своє майбутнє на останні 50-ть років. Там в «Макдональдзі» — золота пляшечка в кінці — Кокакола. Так само Віка прийшла до нас першою. Всі ці люди чимось ризикували. Ми й досі з цим колективом працюємо — це основа нашої команди. Тут багато партнерів — одні можуть гроші позичити, а другі — душу віддати.
Про команду
Худо: Дуже важливий момент, ми свій бізнес поставили на емоції, робимо емоційні ресторани. Основна наша інвестиція — в команду. Тому, я б хотів, щоб Леся дала емоцію від тої першої співбесіди, яку проводив я. Юрко був так само, ми були всі. От, скажи цю емоцію, яка в тебе була, коли ти прийшла до нас в тому подвір’ї. В нас все експромтом!
Назарук: У неї було червоне плаття та велике декольте.
Худо: Зелене було плаття.
Леся виходить на сцену.
Леся: Зелене плаття було. Доброго ранку. Я не очікувала. Ну, вже розповіли, як це все було. Коли ти розумієш, що в тебе є стабільність, соціальні гарантії, і ти приходиш до людей, які дійсно дуже дивно дивилися в тому середовищі — всі троє різні. Ти розумієш, це якісь три чоловіки, яким ти не дуже довіряєш на початку. Але напевно, це той момент, кожного хто попав в цю компанію, такий переломний момент в житті, коли ти даєш собі відповідь на питання, що це нудно, не цікаво, те, чим ти займаєшся. Ти хочеш розвиватись, йти далі, переходити на якийсь новий рівень. І в цей момент, так і сталось зі мною. По перше, я повірила людині, яка мені запропонувала цю роботу, це була моя коліжанка добра. По-друге, настільки вони переконливо розповідали про ці 15-ть ресторанів, що насправді хотілось спробувати. В той момент, я зараз дивуюсь, як це все кинути, лишити і піти. Взагалі, безвідповідально вчинила на той час, але я дуже тішуся, що так відбулося. Насправді, ці моменти, які були в цій компанії — є частиною нашого життя. Хто працює в цій компанії, він живе, товаришує, спілкується один з одним, люди дружать й навіть одружуються. В нас дуже веселе життя. Ти проводиш, взагалі, велику частину часу на роботі. Й дуже приємно, що вона тебе не напрягає зовсім. Ти живеш і працюєш в своє задоволення. Дякую (оплески).
Худо: Слухайте, у нас якась американська зустріч виходить (сміх). Ця інвестиція була, в основному, в команду. А поміж тим, я вже згадував, коли ми фактично будували перший бізнес, ми почали робити підходи до побудови системи компанії. Воно все дуже гарно виглядає в картинці, емоції всі бачать, купа піару. Все гарно, але за тим стоїть дуже багато роботи, такої офісної, управлінської. В кожному напрямку ми почали підходити так, що потрібно формувати правильну команду і інвестувати в цю команду та давати людям працювати. Ми почали розвивати фінансовий напрямок, юридичний напрямок, також, операційний напрямок, логістичний напрямок, тобто всі напрямки закладалися в 2008 році, коли ми вже перейшли з двох ресторанів до трьох.
Це був наш досвід роботи в системній компанії, ми бачили, як будували компанії, тому теж почали правильно будувати системно компанію. І, напевно, якщо ми би цього не зробили своєчасно, ми би стикнулись з критичними проблемами, коли би відкривали наступні ресторани. Це завжди робити важко тому, що інвестиції в систему компанії потребують затрат. Це твоя інвестиція: треба розширити офіс, тримати команду, тримати видатки на ці офіси і, звичайно, не хочеться витрачати ці гроші, але ми зрозуміли, що треба робити і ми це зробили вчасно.
Львів був не готовий до туристів
Назарук: Попри то, що ми намагаємось переконати вас в тому, що можна займатись бізнесом та робити успішні проекти, все одно в нашій країні — це героїчна штука. Ну, героїчна штука зараз не підходить, бо ніби себе робимо героями, але м’яко кажучи, воно все не так то просто. Багато людей, коли дивляться на це збоку думають, що от вони там заробляють гроші і нічого не роблять, відкрили ресторан і всі йдуть. Тобто, звичайно за цим стоїть багато бізнесової роботи: роботи з людиною, не зробити помилки, правильне планування, правильне керування ресурсами, маркетингом. Все це є, все це можна почитати в книжках. Але ми живемо в країні й в місті, де крім того всього потрібно робити ще дуже багато іншого. Бо, коли ми починали це все, то наша динаміка та наші плани, вони, м’яко кажучи, не співпадали з динамікою всього того, що є довкола.
Ми відкривали ресторан, де мешкали люди, з ними були постійні клопоти. До нас приходила сусідка і розказували, що ми вкрали в неї 38 банок з помідорами і ми за це винні 3000 гривень. Це постійні діалоги й вони досі тривають. Відкриваючи ресторан — завжди проблеми з сусідами. Це в цілому світі виникає конфлікт. Чи може бути місто туристичним? Коли ти можеш своїм містом поділитись з кимось іншим, коли до тебе приходить хтось до хати в гості, ти все одно створюєш для когось певний дискомфорт. І добрий господар той, який добре приймає гостей. Десь так воно у Львові: приїжджають туристи, ти мусиш поділитись тим, що тут є, а це викликає дискомфорт у людей, що мешкають в центрі. Турист може більше не приїхати. Якщо ми кажемо, що місто має стратегію бути туристичним, маємо мати повагу до тих людей, хто сюди приїжджає та якось ділитися. Місто було явно не готово до таких проектів.
Коли в «Криївку» стояли черги, коли біля «Мазоха» підходили до пам’ятника, у нас був тіпок, який чайником, кропом поливав їх (туристів — ред.) — сусід, якого це не влаштовувало. Він виявляв таким чином свій протест. В принципі, ви тут сидите, будуєте якісь діаграми, а тут — тіп поливає твоїх гостей кропом. Ти мусиш це питання вирішувати, йти спілкуватись про це. А він же мешканець, біжить Садового за рукав тягне, кричить — мене тут мучають, туристи приходять з ранку до ночі. А це громада міста, і починаються всякі історії.
Про ризики
Назарук: Крім того, ти маєш зробити дозвіл, документацію. Коли ми починали робити перший ресторан, для того, щоб зробити у Львові — треба було зібрати 450 підписів. Ми й так рахували, що це, в принци, 2,5 роки, якщо їх збирати кожного дня. Ну, є там така ідеалістична ситуація, що ти підійшов до чиновника, він тебе чекає, бо треба підписати, він тобі підписав. Якщо так відбувається, в принципі так воно має бути, то за 2,5 роки ти маєш всі необхідні підписи. Ну, в нас вже чиновники приймають тільки з 12 до 12:30 тільки в останній четвер місяця (сміх), і він ще може піти на лікарняний і получається , що ти якби мусиш шукати, як це робити. Всі ці погодження, що стосуються обмежень — це квест. Ти не дізнаєшся, що треба зробити, поки не пройдеш перший етап. Ти його пройшов — тобі дають задачу, що треба зробити на наступний раз. Кінець квесту, в принципі, ніхто не знає. Біжи туда — наступні координати, наступна історія. Відповідно ми маємо йти на якісь ризики. Ми маємо кредит — люди нам повірили , тобто за 3 місяці у нас по плану відкриття ресторану, ну уявляєте. Тут тьотя з помідорами, тут тіпи з прийомними днями й ми маємо за 3 місяці відкрити ресторан. Нам повірили, і в цій ситуації ми пробували відкрити ресторан дуже швидко.
І ніхто, причому більше ніхто не міг роздуплитися, як це все відбулося. Це все було дуже швидко. Поки всі розібрались, що в нас «Криївка» працює — бах вже, «Мазох» почав працювати. А це що? І по всіх каналах це показують. А ти не знаєш, хто це, хто там власник цього всього. Ми були динамічні, ми почали всіх так путати, що вони не могли ніяк добратися до нас.
А крім того є ще Податкова, мушу вам про це говорити. Є одна ідеалістична картина, ви прийшли і тут оп, такий американський варіант, що був у нас в перший частині, а є ще реальність. Попри те, що це все дійсно реально зробити, воно потребує якихось зусиль. Коли ти дійсно починаєш цим займатись, треба бути свідомим, що є такі правила гри. Ми є там, де ми є. Я вам скажу, якщо подивитись взагалі на планету Земля, ми — не найгірше місце. В нас люблять говорити: от у нас тут проблеми з Януковичем, тут Свобода, тут ще щось, все фігово, ВВП там падає чи піднімається, всьо зле, як ми тут будемо жити. В принципі, якщо дивитись на географічну ретроспективу, якщо поїздити по світу, ми в фантастичній країні живемо. У нас все добре з кліматом, всьо цвіте, є динаміка, міняється, нема пустелі, воду не треба шукати. Уявіть собі, що за останні декілька років було 50 воїн в світі, які були пов’язані з боротьбою про харчі, це не фантастика. У світі є проблеми з харчами, не має води — люди за нею борються, воюють, вбивають, ми живемо у класному місті. Якщо брати з точки зору України, щось мені тут більше хочеться жити, ніж в Донецьку, от реально. Я думаю, що там напевно, ну якось ми би стільки не протягнули (сміх). Якось так.
Худо: Юрко, в нас ще дефляція є.
Назарук: Це то само, що дефлорація? (сміх).
Зараз — найкращі часи
Назарук: А якщо від географії повернутися до історії, Львів — це фантастичне місто, європейське. Якщо брати останні 100 років — це найкращий час. Пам’ятаєте да, повні брагітки трупів у Львові, там то поляки, то москалі, то ще якась напасть, ну постійно щось. Насправді, найкращий час та найкраще географічне розположення зараз. Ну, є якась напасть кругом, та, але вона від нас залежить. От, тут скільки людей, всі тут чимось об’єднані. З однієї сторони, все сіро, щось попахує справа та зліва. Україна подібна на джунглі, ти йдеш, а кожна мавпа намагається тебе як не вкусити, то щось забрати, але всі ж живуть в тих джунглях, все чудово, квіти класні, зелено. Все добре, тому, як би, насправді, все можливо, якщо ти реально оцінюєш, як ти живеш. Але з другого боку, а де ліпше? В Бронксі?
Про агресивну оренду та найліпші місця
Худо: Я ще по бізнесу, добре? (сміх) Інша річ, в нашому бізнесі, та, що треба відібрати правильні місця. Особливо це в рітейлі, в нас ще є магазини «Два кроки» — магазини біля дому, в ресторанах так само. От нам закидують: як такі місця можна зняти, як то може бути. Я вам відкрию секрет, все дуже просто, треба вибирати місце, яке ти хочеш, йти до власника й говорити та брати на себе ризик і платити агресивні оренди. Тому, що всі ці місця, вони дорого коштують, це однозначно. Але ми, коли приймали рішення, брати чи не брати, задавали питання: ти віриш, що це місце буде продавати там на 10 тис гривень в день. Якщо всі казали, що ми вірим, тоді йшли та домовлялись. Це, насправді, складний процес. Я частину свого часу робочого витрачає на переговори з партнерами, на домовляння про місця, на базові контракти на 10-ть років, це процес.
Я хотів би наголосити — дорогі оренди. Коли ти віриш — треба брати ризик, брати проект на себе і робити все дуже швидко. Тому, що швидкість, насправді, це ключова конкурента перевага, яка наш бізнес зробили нашим бізнесом. Якщо б дійсно це тягнули по два роки, ну, що ми зараз би зробили, напевно, третину. Але ми брали цей ризик та розуміли, що будуть проблеми, що до тебе будуть приходити різні дяді і казати, що ви нехороші хлопці, що ви це зробили. І ми це розуміли, що треба йти на ризик. І ми на нього йшли.
Купівля «Копальні кави»
Назарук: Пам’ятаєш, як ми Копальню купляли?
Худо: Ми під це теж взяли кредит і домовились по ціні. Ми теж купували компанію, яка мала право оренди на це приміщення.
Назарук: Тут був книжковий магазин і було підприємство, в якому брали участь купа старших людей, які тут працювали ще за радянських часів. Це, як правило, люди, що працювали тут в магазині. Деякі бабці, щоправда, приходили тут зі своїми адвокатами. Вони вирішили нам продати це підприємство, бо воно би збанкрутувало . Книжковий магазин тут не міг вижити. Хоча, таку примітку зроблю, насправді, наша «Копальня кави» на сьогоднішній день продає книжок нашого видавництва більше, ніж вся мережа книгарень «Є» по Україні. Тобто, з одного боку ми, ніби, закрили книжковий магазин, але з іншого боку — ми продаємо багато книг.
Я був директором та приходив до бабць і казав, що ми хочемо купити приміщення. Тобто, щоб вони нам переуступили оренду, бо це підприємство мало договори оренди. Нарешті, ми домовились про ціну, і настав той день, коли ми мали розраховуватись. Хлопці ще тоді працювали в Галнафтогазі, ну, і я мав їхати з тьотями розрахуватись. Ми тоді орендували офіс на Смальстоцького, біля Привокзального ринку. Привезли гроші тоді вони (Андрій –примітка), скільки там мільйон?
Худо: Багато! (сміх)
Назарук: Так, багато грошей. Так от там завжди на вулиці корки. Дивлюсь, Колобок на ровері. Кажу, дай ровер, бо ж мушу з тьотями розрахуватись. Я беру плеца, запаковую туди гроші, вдягаю і на ровері між тими машинами везу багато грошей (сміх). Спускаюсь вниз і біля церкви Юра починає падати дощ. Я думаю, як буду ці грощі передавати. А вони закрили магазин, забарикадувались, бо приїдуть гроші. Будуть рахувати гроші, ділити між собою. Для них це, насправді, як для старших людей, в принципі, як один з шансів в житті, що вони продадуть це, вони не спали там ночами. І тут я, стукаю, там пароль питають, мене запускають: такий придурок з такими двома смугами гамна — в нього (Романа Дзедзика — прим. ред.) ровер без болотників (сміх). Що це? Та я, все нормально — все привіз. Це такий стан, який не передати, це на все життя. Я ж кажу з цифрами дружу, тьоті мають стару закалку: вона каже: «всі — метр видійшли». Оп, всі видійшли (сміх). Ця тьотя Надя, бере таку здорову рахівницю, така гора грошей — ящик здоровий — і вона починає на цій рахівниці шу-шух, шух і в ящик (сміх). Я ж в цій рахівниці, чекай, не розумію як це відбувається, мене не вчили (сміх). Я починаю перераховувати. Це така паніка, ці стоять моляться, щоб десь там. Але вона нам теж повірила, до речі. Ми досі спілкуємось, вони приходять сюди на каву. Так що...
Худо: Перед тим, як передати слово вам — для запитань, я хотів би сказати, що важливо вірити, вірити в людей, вірити в мету і до неї йти. Тоді, все станеться, все відбудеться успішно. Тому, я бажаю вам вірити, не боятися та робити нові проекти, дякую. (оплески).
Диверсифікація в рітейл
Орест: Щодо ідеї зрозуміло. Яким чином відбувається побудова стратегічних напрямків. Яким чином даєте людині можливість працювати й в той же момент спрямовувати в правильне русло?
Худо: Про стратегії, звичайно, ми приймаємо рішення між собою, в які напрямки заходити. Поштовх до того, що ми зайшли в рітейл і почали диверсифікацію, наприклад, в туристичний напрямок стала ця епідемія грипу 2009 року: коли за три дні наш бізнес впав на 90% і лишилось тільки 10%. І всі витрати минулого місяця, всі кредити, все це приїхало в гості. Для нас тоді був стрес. Ми зрозуміли, що не можемо концентруватись тільки на одному напрямку бізнесу, тому що може всяке в житті трапитись, і в якийсь момент він може зупинитись.
Насправді, в цьому процесі нам допомагає наглядова рада. В наглядовій раді у нас є Юрко Заставний, який є незалежним директором і який відповідає за бізнесові ризики: «Хлопці, туди варто, а туди — ні». Він завжди це оцінює. І коли ми переходимо до прийняття рішення, що нам потрібний якийсь напрямок, ми узгоджуємо два основних параметри. Це час — за скільки ми маємо це зробити — і гроші — скільки ми маємо туди потратити. Після цього, ми маємо проектну команду або, якщо це зовсім новий напрямок — це буде управляючий партнер цього напрямку — ми делегуємо ці узгоджені параметри йому і далі людина вже сама бере цю відповідальність на себе по цим параметрам — бере це і робить. Й це теж контролюємо, але даємо можливість людям реалізувати проекти самим. От, Колобок, наприклад, теж реалізував один проект сам.
Назарук (до Ореста): По-моєму, він з’їхав з твого запитання.
Про розподіл обов'язків
Орест: Цікавить саме рутина в керуванні команди, яким чином кожна особистість відповідає за певний свій напрямок. Дуже часто, у людей є різні погляди на ту саму діяльність. Яким чином ви пояснюєте людям, як треба працювати?
Назарук: По-перше, робота у нас поділена між трьома. Кожен веде свої напрямки. В мене: маркетинг, піар, дизайни, придумування, супровід та реалізація, в принципі, творчі частини. Андрій відповідає за фінанси, безпеку, економічний блок, тобто, — серйозніший блок, в порівнянні з моїм. А юристи ще, я ж кажу. Дмитро, наш третій партнер — більш операційною діяльністю — IT, логістика, операційна робота вже в закладах. Воно вже так відбувається. Ми голосуємо за якусь ідею: я вже з цим парюсь, щось думаю. Так само, Андрій це супроводжує з юридичної частини, безпеки, економічної. Я собі це допрацьовую, тоді приходить Дмитро й починає займатись тим, щоб воно справді працювало правильно.
Так не є, що в нас одна людина десь сама. Вона все одно в чиїсь команді, хтось несе за неї відповідальність. От Наталка — веде систему лояльності, в неї своя команда, яка з нею більше радиться. А ми проводимо постійно зустрічі зі своїм топ-менеджментом. В нас є наради, які кожен проводить по свому блоці, спілкується щоденно. Тобто, ми ходимо на роботу щодня. Наша робота полягає в комунікації зі своїми людьми. Звичайно, що є правда, коли вже є дуже багато людей, коли кількість перевалює за 1000, то є проблема спілкування з кожною людиною. Ми пробували робити таку штуку: раз в місяць нараду, на яку всі можуть прийти. Ми дійсно це робимо, але чогось ніхто ніколи не приходить. Ми зробили мейл, який називається «напряму» — кожна людина може нам написати напряму — співзасновникам, якщо вона має деякий клопіт. Цим деколи люди користуються.
Ми маємо ще один інструмент — наша газета, можливо воно так пішло з давніх часів, ця газета. Але насправді вона працює. Навіть люди, котрі поруч з нами інколи не встигають за тим, що ми робимо. Тут видавництво якісь книжки повипускало, тут магазин відкрився, люди працюють і про це не знають. Ми намагаємось про це інформувати. Щоб всі про це думали і всі однаковим кроком йшли. Крім того, ми маємо наради зі всіма менеджерами, керівниками блоків, які приходять та розповідають, що вони роблять.
Про невдалі проекти
Максим: Чи були невдалі проекти?
Худо: Чекай секунду. В нас сьогодні американська сага, тому даю слово одному з наших проектних менеджерів, який вирішив зробити проект і от, він не вийшов. Десь так. Він то розкаже чесно, як то було.
Романа Дзедзик: Це як раз той чорний бік про який розказував Юрко чи Андрій. Я займався сувенірами з самого початку роботи компанії. Я розумів, що все добре — у Львові купа туристів, кожен має взяти щось на згадку собі до дому. І ми мали один проект, який ми відкрили. Здавалось, кожне туристичне місце — привабливе. Останній проект біля Домініканського собору. Ти розумієш, половина туристів має йти до Домініканського собору, але не все так просто. Це той ризик, про який вже говорилось. Ти повинен оцінювати туристичні потоки, місце на куті якоїсь кривої вулиці, але через неї йдуть туристи. Місце може бути біля унікальної пам’ятки архітектури, але туристи туди не доходять. Ті 20-30 метрів для туристів вирішують. Десь так сталось.
Назарук: Він не винен.
Худо: Дякую, це була історія з життя Колобка в нашій компанії.
Про стосунки з мером та владою
Василь: Таке питання, в нашому місті витає давно: про ваші стосунки з нашим мером. Багато хто каже, що ви з ним дружите, хтось говорить навпаки, що взагалі не спілкуєтесь. Хочеться почути від вас, як то є насправді.
Назарук: Сексу — нема (сміх).
Худо: Я відповім серйозно на це питання. Юрко, він колись радником був Андрія Садового, а він його звільнив у 2011 році, якщо я не помиляюсь, у другій каденції. Це був єдиний конект, а до нашого бізнесу, до нас він ніякого відношення не має і ніколи не мав. Розпочиналось все цікаво: всі захоплювались проектами, все йшло динамічно, декларували підтримку. Але, в якийсь один момент виник конфлікт по одному ресторану і ми з того часу перейшли в конфліктний стан. Потім, за деякий час перейшло більше в нейтральний стан. Нейтральний стан — це найкраще у відносинах між бізнесом і владою.
Тому що, бізнес має займатись бізнесом, а влада має, в принципі, йому допомагати ним займатись. Бо це — нові робочі місця і податки, які йдуть в казну місцевого бюджету. Знову ж таки, місто нічого не заробляє ні з ПДВ, ні з податку на прибуток, тільки з прибуткового податку та ще податок на землю там є невеликий. Я вважаю, бізнес має бути в конструктивному діалозі, але в нейтралі. Не можна йти в політику, не можна замішувати політику до бізнесу, бо це може обернутись дуже серйозним бумерангом. Тому, всім рекомендую, якщо політика — то займайтесь політикою, виходьте з бізнесу займайтесь тільки цим, або навпаки. Так буде краще й комфортніше.
Назарук: Найкращий мер та губернатор в області тоді, коли ти про нього не знаєш. Андрій Іванович, напевно, один з кращих мерів, який був в нашому місті. Не хочу говорити якогось негативу — сміття з хати не виносять, воно буває по-різному. Демократична країна та демократичне місто виглядає так, коли чиновник — це погана робота, ну ти мусиш розуміти. Гуза сказав: «Політика — це один з кращих способів зробити добре багатьом людям», нема більше такої діяльності, але для того це потрібно робити щиро та віддано. На жаль, в цій країні таких політиків ще не народилось. Це моє переконання. Тому, ми будь-кому можемо порадити: це не дуже добре, коли вами захоплюється влада і не добре, коли вона злиться на вас. Вони знають, що ми є, ну і слава Богу. Прийшли на офіціоз — привітались, побажали щось один одному.
Про лобіювання
Як можна залишатись аполітичними, коли політики вирішують — давати тобі дозвіл чи нє. Як це робити ?
Худо: Я скажу, як технічно це робити. Щоб залишатись аполітичними й займатись тільки бізнесом, в тебе є різні питання. Мерія дає якісь дозволи умовно, є податкова чи інші штуки, які до тебе приходять.
Літній майданчик, наприклад?
Окей, для того, щоб це вирішити є конкретно люди, які цим займаються. До прикладу, це аудиторська компанія або юристи, які приходять і кажуть: я може це вирішити, мої послуги коштують стільки-то. Все, в мене західний підхід. Якщо мені аудитор може надати послугу — я її куплю для того, щоб розвивати бізнес, а не займатись тим, чим займається більшість. Але цим потрібно займатись — шукати тих людей, які вирішать тобі це питання. Хочеш сам займатись — займайся сам, будеш просити, щось робити, в результаті, ти дойдеш до того самого.
Тобто, це західний варіант взятки?
Худо: Не знаю, який це варіант. Це варіант вирішення питання в нашому суспільстві та в нашому бізнесі.
Назарук: В Штатах це називається лобізм. Ми просто хочемо сказати, насправді, не варто ставати на бік якоїсь влади чи політичної сили — вони міняються. У нас працює 1000 людей.
Худо: 1202
Назарук: Є «Батьківщина», «Свобода», приблизно ці партії, особливо, у місті Львові — це однакові люди. Це всі ті самі люди. Так, ми живемо у світі корупції, ви цього не знали? Ви хочете, щоб ми про це вам сказали? Так є, такі правила. На жаль, ми хотіли би, щоб так не було. Сподіваємось, що це минеться. Но, є така країна — Україна.
Про ресторанний бізнес
Як вам вдається бути успішними рестораторами? У Львові часто буває так: бачать успішний заклад. Думають, я зараз відкрию — і до мене підуть люди.
Худо: Треба шукати бізнес, який дає драйв. Мені персонально подобається гостинність. Я люблю приймати людей. Колись я займався інвестиційним бізнесом — до мене постійно банкіри приїжджали, ну, і коли ти робиш проект на 50-100 млн. доларів вони (переговори — приміт. ред.) тривають не один місяць, а до року. Я постійно їх приймав, водив по ресторанам, розказував. Це процес, мені це подобається. Коли виникла ідея, що можна зайнятись ресторанним бізнесом, для мене це був стан того, що я цей бізнес люблю. Треба любити, щоб займатись цим.
А от Діма Борісов сам готує свої страви
Худо: Я Дімі Борісові штрудель розкатав на минуломи тижні в Львівських пляцках. Так що, Діма Борісов — хороший чувак.
Назарук: В нас різна діяльність. У Борісова концепція гастрономічна, він сам готує. У нас трохи інакше — ми робимо простір, де людям є комфортно. Вони проводять свій час там десь з штруделем, там десь з картоплею. Насправді — людина приходить тому що й добре. Вона ж може дома це зїсти. Ми концентруємось на цьому. Той самий масонський ресторан зробити — це куштує кілька років життя. Може комусь так здається що ми там набрали щось в інтернеті. Якщо ти не пропустиш його через себе він буде не щирим. Вам не повірять. Ми працюємо з емоціями. Це питання довіри. Це не питання, що ми можемо відкрити ресторан з естетикою СРСР чи партизанської слави — і ми будемо собі заробляти гроші. І повірте туди будуть ходити люди, тому що всі наші патріоти з радістю поспівають комсомольских пісень. Але нам то не близьке. Нам ніхто не повірить коли ми це зробимо. Тому ми так само як і Борісов, який варить свою зупу, щоб йому повірили, що він робив сам, він це робить смачно, ми так само намагаємось робити смачні простори, щоб люди нам вірили. Робота з кухнею — це лише частина, кожного закладу. Десь кава, десь струдель. Є команда що над цим працює. Ми зараз спробуємо робити ще один гастрономічний ресторан. Щоб зосередитись на цьому.
Про піар
Без піару не обходиться. На що акценти, що працює?
Худо: Це твоє, чувак.
Назарук: Ми намагаємось піднімати дискусійні теми. Коли вони є на межі. Той самий «Мазох» чи «Криївка». Коже такий проект це ризик. Якщо маєш відчуття межі — може зараз вже про «Криївку» можна багато розповідати. Але насправді це складний проект. Тому що дуже легко перейти межу. Від того щоб просто когось назвати москальом, чи когось образити. Скажи одне слово — жиди — і цей проект набирає зовсім інакшого відтінку. Небагато людей має це відчуття. Ти працюєш з живою історією. Зрозумійте, мені непросто було спілкуватися з героями УПА які виступили проти «Криївки» з самого початку. Це реальні лдюди, які воювали, які сиділи в тих криївках. І вони починають розповідати про це, що ти фактично заробляєш гроші на їхній історії. От це діалоги. Я до того, за цими проектами стоїть інакша робота. На сьогоднішній день вони приходять до нас на Покрови, співають пісень, збираються всіма, приходять до нас — їх вже не так багато. Нам вдалось їм пояснити, що ходити на мітинги з прапором в руках та тикати в бік комуністів, а вони в тебе, мало призведе до того, що питання УПА набере більш позитивного забарвлення.
Такі проекти на побутовому рівні переконують, що в принципі історію можна сприймати з посмішкою. Якщо ти піднімаєш такі теми треба свідомо нести за це відповідальність. А коли ти піднімаєш такі теми вони стають інформаційним привідом. Ми не платимо журналістам чи національній премії ресторанів, щоб наш ресторан був номер один — заплатіть 10 тис грн, ви станете учасником та якийсь тіп який не має ніякого відношення до цього обере тебе. Це є один з способів розкручувати піцерію. Ми з кожним проектом намагаємось піднімати якісь теми. По це дискутують — це добре. Наша вивіска остання, з мінетами.
— Неоднозначно
Назарук: Що неоднозначно? (сміх). Багато людей проти, про нас зняли 2 телеканали сюжети..піар коштував скільки, гривень 400? З цим завжди треба бути обережним.
Про інші заклади у Львові
Які заклади ви відвідуєте, які не належать мережі?
Худо: Я от завжди ходжу в наш останній проект, ми відкриваємось — я туди ходжу. Тому коли у Львові щось нове відкривається — я завжди туди ходжу, мене це цікавить. Колись я ходив в «Дарвін» Марка Зархіна. Відкрилась «Citadel Inn», гармата я туди заходив. В «Япі» заходив, якщо суші. Вардкес Арзуманян запрошував в «Mons pius», ну і в «Кентаврі» декілька разів був. «Львівський сирник» запустився, «Кумпель» — деколи пиво пив.
Назарук: Є проекти, які робить Володько Костирко. Він засновник у Львові концептуальних закладів. Це він робив «Під синьою пляшкою». У нього є відчуття інтер'єру, він цим займається. Є «Світ кави», теж хрестоматійний заклад для Львова. Є та сама «Дзиґа». Є проекти, які це місто роблять кращим — і добре, що вони з'являються, а є ті, яких могло б і не бути — Люди самі обирають.
«Фонд вільних і небайдужих»
Худо: Я на завершення хотів би сказати, до нас багато звертаються за благодійністю. От назбиралась ця критична маса звернень, ми вирішили що треба теж системно вирішувати ці всі питання, питання соціального бізнесу. Ми вирішили заснувати «Фонд вільних і небайдужих». Ціль фонду, який ми створили цього року — допомагати дітям. Ми вибрали першу галузь — медицина. Перша ціль, яку ми собі поставили — і частково реалізували для нашої Львівської чорнобильської лікарні ми купуємо спірометри, у них брак. Перший ми вже зі спільнотою та самі персонально — купили передали, зараз купуємо другий. Потреба була в трьох. Це перший крок потреба була в тому, щоб змінювати наше суспільство на краще і допомагати системно людям, дітям в лікуванні. Ти ніколи не допоможеш всім. Якщо системно — можна змінити суспільство на краще теж. О така наша ініціатива. На закінчення.
Назарук: Я додам. Я не вірю, що Львову хтось зробить добре ніж ми самі. В Україні так склалось, що якщо це інша влада — вона зневажає це місто. Коли приходять львів'яни до влади вони роблять все щоб задобритись до Східної України і ніколи не роблять нічого доброго для Львова. Я не вірю, що тут колись хтось зробить щось добре. Тому не має іншого шансу ніж робити це самим. Ми успішна компанія, треба часом ділитися, ми прийшли в лікарню: є речі які зовсім необхідні, вони нам назвали перелік і ми вирішили робити тепер самим. Коли заходиш в ті лікарні там зовсім зле. В Польщі, до прикладу, є організація медичної промоції — збирали копійки — а зараз найбільша в Європі організація громадських ініціатив. Люди практично самі наповнюють цілі шпиталі обладнанням та самі себе лікують. Це не Гроші спонсорів, олігархів — це прості люди все роблять. Ми так само можемо змінити місто на краще. Дякуємо. (оплески)
Холдинг емоцій «!Fest» - це низка креативних ресторанів з оригінальними концепціями, заснована 2007 року у Львові. Сміливі проекти та їх професійна реалізація робить Компанію унікальною. Вже перший проект - ресторан «Криївка», приніс великий успіх по всій Україні та за її межами, за перший місяць роботи його відвідало більше 50 тисяч осіб і протягом року це число не зменшилось.
На сьогодні існує більше 15 закладів компанії в різноманітних оригінальних стилях та форматах, що розташовані в найбільш прохідних центральних місцях Львова: ресторан «Криївка» (пл.Ринок), «Мазох-cafe» (вул. Сербська), Відкрита кав'ярня «Діана на Ринку» (пл.Ринок), суші-кнайпа «Маки» (вул. Архітекторська), Галицька Жидівська кнайпа «Під Золотою Розою» (вул. Староєврейська), Ресторація-музей «Гасова лямпа» (вул. Вірменська), Фестиваль-ресторація «Лівий берег» (Львівська Опера, underground), «Найдорожча ресторація Галичини», «Львівська майстерня шоколаду» та її крамниці, «Дім Легенд», «Перша грильова ресторація м'яса та справедливости», «Зеник МИТНИК. Пиво з дерунами», «Зеник НЕ гламур», «Львівська копальня кави», Міська пекарня сирників та штруделів «Львівські пляцки», сувенірна крамниця «Львівські цяцьки», «Місько Пструг Петро Братванка. Пструг, хліб та вино»
.* При підготовці матеріалу використовувався запис розмови. Редакція Postpaper намагалась зберегти стилістику прямої мови, хоча місцями деякі слова можуть відрізнятись від запису. Запис розмови буде доступний у п'ятницю, 26-го вересня.
comments powered by Disqus